Видубицький монастир

Незвична для слуху назва Видубицького монастиря пов’язана з красивою легендою. Вона переносить нас у далекі дохристиянські часи. 988 рік. Київський князь Володимир Великий, охрестившись у Корсуні (місто в Криму, його друга назва – Корсунь), повертається додому й рішуче береться за нову справу – хрещення Русі. Котяться з київських гір до Дніпра повалені ідоли, а серед них і найголовніший – Перун із позолоченими вусами та посрібленою головою. Зовсім недавно і Володимир приносив йому свої пожертви, прохаючи захисту. Ось Перун уже у воді, та не потопає, дніпровські хвилі направляють його до берега. А там біжать із плачем і надією люди: «Видибай, наш господарю Боже! Видибай!» Те місце, де він виплив («видибав»), і назвали Видубицьким урочищем. Є ще й інше пояснення: у цьому місці був перевіз через Дніпро, і здійснювали його на човнах-довбанках з міцного дуба. Аби не з’явилося у язичників бажання відновити капище (храм дохристиянського часу), вирішили поставити свою споруду.

Цікаво, що до хрещення Русі на цьому місці в так званих Звіринецьких печерах (назва від села, жителі якого ймовірно займалися полюванням) був уже підземний християнський храм, де переховувалися, жили і відправляли молебні перші прихильники віри Христа.

Перша згадка в літописі про Видубицький монастир датується 1070 роком: «Все же лето заложена бысть церквы святого Михаила в монастыре Всеволожи». У цей час культове будівництво шириться в багатьох давньоруських містах, засновуються монастирі, і в них зводяться нові кам’яні храми. Видубецьке урочище було напрочуд гарне місце на правому березі Дніпра, і коли Ярослав Мудрий розподіляв земельні угіддя між синами, то віддав Видубичі у дар своєму улюбленому синові Всеволоду. Він також уподобав це місце, заснував монастир (називався Всеволожим), потім збудував трохи вище літню резиденцію – княжий Красний двор. А 1070 року в знак подяки за народження сина постав Михайлівський собор – найголовніший храм монастиря, перша кам’яна будівля у візантійському стилі.

Це одна з небагатьох споруд домонгольського періоду, що збереглася до наших днів (восьмистовпний хрестокупольний храм, стіни якого викладено стилем «мішаної кладки», характерним для 11 століття: грубо отесані блоки чергуються із плоскою цеглою-плінфою). Собор був нібито й невеликим (13м х 19м), але викликав враження монументальної споруди. Тут немає орнаментальних прикрас із цегли, все строго, спокійно, велично.

У часи Київської Русі монастир був центром світського та духовного життя: тут велися княжі переговори, звідси виступали в походи на половців, укладалися літописи. У 1116 році інок Сильвестр, який жив у монастирі, здійснив другу редакцію «Повісті минулих літ» Нестора, ігумен Мойсей уклав Київський літописний звід (1200р.), бо в монастирі була чимала бібліотека. У роки правління Мономаховичів він став родинним монастирем Володимира Могомаха (син Всеволода й онук Ярослава Мудрого) та його нащадків.

У період монголо-татарської навали монастир хоч і не зруйнували, але пограбували, кілька століть у писемних пам’ятках про нього не згадується Нове життя розпочалося від 17 століття. Саме тоді й сформувався сучасний архітектурний ансамбль Видубицького монастиря. Найдавніший у цьому комплексі – Михайлівський собор, про який вже йшла мова. Композиційним центром є п’ятикупольний Георгієвський собор (найкращий зразок козацького бароко 18 ст.), збудований на кошти козацького полковника Михайла Міклашевського. У 1733 р з’явилася дзвіниця на кошти гетьмана Данила Апостола (на другому ярусі – храм святого Данила), баня дзвіниці розмальована золотими зірками на синьому тлі. У комплекс входять Спасо-Преображенська церква (трапезна), будинок настоятеля, Братський корпус, некрополь для славетних киян(тут покояться педагог К. Ушинський, меценат і колекціонер творів художнього мистецтва, які стали основою Музею західного мистецтва, Б. Ханенко ). Монастирем опікувався Петро Могила (повернув від уніатів 1569-1637 рр. до православної метрополії), російський цар Олексій Михайлович (17 ст.) підтвердив права і привілеї, які потім були відібрані Катериною ІІ в кінці 18 ст., після чого монастир довгий час правив за лікарню для київських ченців. У свій час монастирем милувався Т. Г. Шевченко, увічнивши його в альбомі «Живописна Україна».

1921 – рік припинення діяльності Видубицького монастиря; його приміщення передали під житло та клуб робітникам місцевого деревообробного заводу. У 1975-1997 рр. був розташований Інститут археології НАН України.

Сьогодні монастир є діючим (з 1992 року). Це один з найкрасивіших архітектурних ансамблів у Києві. Особливо гарно тут навесні, коли стародавні будівлі потопають в бузковому морі. Якийсь особливий простір душі дає це місце, а Дніпро відносить хвилями вдалину ваші думки, даруючи божественну втіху від земної краси.

Опубліковано: Останнє редагування: 13 липня 2015
Дякуємо за перегляд! Зробіть свою оцінку та поділіться з друзями
(1 Голос)
2.2 out of 5 based on 6 votes